Архієпископ Тернопільський Нестор: «Отримання Томосу рівнозначне хрещенню України»

Ми інколи навіть не усвідомлюємо, в час яких епохальних подій живемо. Більше уваги акцентуємо на побутових проблемах, на суєті суєт політичного життя, а тим часом Україна вирішує доленосні питання, відновлює історичну справедливість, утверджує свою державну і духовну незалежність. Яскравий приклад — проведення Об’єднавчого собору, створення Православної церкви України та отримання нею Томосу про автокефалію.

Наша церква стала п’ятнадцятою помісною — наймолодшою, але рівною з усіма іншими помісними православними церквами. Як вона розвиватиметься далі, які виклики її ще чекають, а також про враження від Об’єднавчого собору прошу розповісти правлячого архієрея Тернопільсько-Кременецької єпархії Православної церкви України архієпископа Нестора.

— Владико, ви були учасником історичного Собору, що відбувся 15 грудня в Святій Софії. Яке значення, на ваш погляд, він має для українського православ’я?

— Насправді ця подія є дуже й дуже історичною. Її можна прирівняти до хрещення України, адже в церковному житті за останні тисячу років у нас такої події ще не було. Вона не тільки узаконила Українську церкву, бо ми знаємо, що вже в першу неділю після Собору митрополита Київського і всієї України поминали в Константинопольському патріархаті та в Еладській церкві. Це і певний момент нашої світоглядної зміни. Адже після Об’єднавчого собору, після того як Константинопольський патріархат визнав його результати, як була утворена незалежна помісна церква, саме вона є репрезентантом православ’я в Україні і водночас представником українського народу перед світовим православ’ям.

До цього вважалось, що в державі може бути багато православних церков. Здавалося, що в Україні є лише Російська православна церква і ще кілька невизнаних самочинних угруповань. Тепер, після Собору, це розділення скасовано, ліквідовано, а створена помісна Православна церква України є справді повноцінною, незалежною, визнаною церквою, яка об’єднує всіх православних України, незалежно від національності та інших чинників. Усі вони входять до цієї єдиної церкви. Якщо хтось хоче належати до іншої, ідентифікує себе з Московським патріархатом, будь ласка, вони можуть молитися в цій церкві, але вона вже буде частиною РПЦ в Україні.

Це дуже важливий момент, який означає, що Україна узаконила свої канонічні кордони, відрізала будь-які закордонні центри і стала повноцінним центром для всіх православних українців. Ця своєрідна демаркація духовного кордону між Україною та Росією є дуже важливою, бо Московський патріархат уже не може репрезентувати себе тут українською церквою. Тобто вони вже є представництвом Російської церкви в Україні. Їх ніхто не буде забороняти чи ущемляти в правах, але все стало на свої місця: в Україні є помісна православна церква і є інші церкви, але вони не є українськими. Вони можуть тут діяти, але мають розуміти, що діють на чужій території. І це не є жодною образою чи ущемленням прав.

— Є ж Російська православна церква в Америці, і там не ставлять цю назву під сумнів. А в нас не хочуть цього визнавати.

— Бо для них це важливий ідеологічний момент. Ховаючись під назвою Української церкви, їм простіше просувати інтереси Росії в Україні. І це не якісь духовні потуги, а швидше їхній політичний вплив та ідеологічне виховання, коли людям вбивають у голови, що істинне православ’я тільки те, про яке говорить Москва. Вже навіть і Вселенський Патріарх для них не має значення, головне, що сказала Москва.

— Розкажіть, будь ласка, як відбувався Об’єднавчий собор. Перебуваючи в Тернополі, Президент сказав, що його планували на три години, а насправді йшов довше. Навколо яких питань точилися найбільші дискусії?

— Собору передувала довга підготовка. Спільна комісія працювала над статутом, іншими документами. До неї входили як екзархи Константинопольського патріархату, так і представники державної та церковної влади. У кожної зі сторін діалогу була своя позиція. І треба було багато попрацювати, щоб вийти, скажімо, на спільний проект статуту, який був ухвалений на Соборі. Коли остаточно узгодили і процедуру його роботи, проект статуту та решту питань, тоді й була оголошена дата проведення Собору — 15 грудня.

Якщо говорити про сам Собор, то церкви, які йшли на нього в повному складі — Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна церква, які вже можна назвати колишніми…

 …Бо перед початком Собору вони саморозпустилися…

— Якраз щодо цієї процедури і були певні застереження. Деякі ієрархи переживали: якщо ми самоліквідуємось, а Собор раптом зірветься, що тоді буде? Нас запевняли, що ніщо не може його зірвати.

Були й певні внутрішні обговорення, зокрема щодо того, аби йти на Собор з єдиною думкою, кого ми хочемо бачити предстоятелем Об’єднаної церкви. Були архієреї, які бачили себе її очільником. З ними теж велися розмови, щоб вийти на єдиний результат. Усе це відбувалося перед початком Собору, а сама його робота тривала недовго, близько чотирьох годин. Можу сказати, що жодного грубого тиску, як дехто нині твердить, ні на кого не чинили. Кожен з архієреїв роздумував та ухвалював власне рішення.

— Про що, обираючи предстоятеля, думали ви?

— Про те, що буде краще для нашої єпархії, для православної Тернопільщини, і що скажу нашим священикам та парафіянам, коли повернуся із Собору. Думаю, що так підходив до свого рішення майже кожен з наших єпископів. І хоч обмін думками з цього питання був доволі гарячим, та коли ми порозумілись, то на Соборі вже мали узгоджене рішення.

— Сам Собор розпочався, коли вдарили дзвони Софії і приїхав Президент? Це був полудень.

— Дискусії тривали і після його приїзду. Собор мав розпочатися о десятій годині, а реально розпочався близько першої.

— А о 17.17 дзвони вдарили вдруге, сповіщаючи про завершення Собору. Це чотири години роботи. У другому турі голосування владика Епіфаній набрав 36 голосів, а єпископів від УПЦ Київського патріархату було 43. Тобто не всі підтримали рішення свого ж архієрейського собору.

— Це ще одне підтвердження того, що не було жодного тиску, кожен ухвалював рішення, яке підказувала його совість. Голосування було таємним. Стояли кабінки, кожен отримував бюлетень і робив свій вибір. Потім відкрито, на центральному столі, підраховували голоси. Тобто до самих результатів жодих питань бути не може, все було абсолютно відкрито.

 Який тепер статус у Патріарха Філарета.

— Відповідно до рішень Об’єднавчого собору, він пожиттєво буде постійним членом Священного синоду, як, до речі, й інші керівники церков, що влилися в єдину помісну церкву, або, якщо не прийшов глава церкви, то старший з архієреїв цієї церкви, що взяв участь в Соборі. За Святійшим зберігається титул Патріарха…

— Всередині України?

— Так. Він продовжує служити патріаршим чином. Які будуть його адміністративні повноваження, вирішуватиме Священний синод.

 А якою буде подальша роль Вселенського Патріарха в житті нашої церкви?

— Як молодій державі, що тільки створюється, потрібна підтримка сусідів, так і тут: нам потрібно, щоб Церква-мати вела нас, підтримувала і спрямовувала. Ми в багатьох моментах покладаємось на думку Патріарха Варфоломія. Хоч він уже й не є главою Української православної церкви, як це було до 15 грудня, коли всі єпархії України з канонічної точки зору підпорядковувались Константинополю, але все одно є певні моменти, з яких ми продовжуємо з ним радитись. Звичайно, рішення ухвалювати тільки нам, але потрібно розуміти: поради Константинополя покликані не утвердити тут його владу, як дехто вважає. Вони нас просто страхують від неправильних рішень, яких не прийме світове православ’я. Таке дорадче спілкування, вважаю, нам дуже потрібне.

— Тобто все ще в процесі?

— Звичайно. Скажімо, нині канонічний і юридичний стан нашої церкви ще не збігаються. З канонічної точки зору вже є Православна церква України, а з юридичної статути єпархій, парафій, синодальних установ, монастирів залишаються ще старими. Тобто попереду ще процес перереєстрації. Спочатку утворять центральні органи, адже в кожної церкви вони були свої. Потім буде перереєстрація єпархій, а відтак і парафій. Думаю, невдовзі відбудеться перше засідання Священного синоду.

— А хто обиратиме його членів?

— За статутом, його обирає предстоятель церкви Блаженнійший митрополит Київський і всієї України.

 Він є тринадцятим членом синоду?

— Так. Є глава церкви і дванадцять архієреїв на рік заступають в Синод. Якщо ж з того чи іншого питання голоси розділяться порівну, вирішальним буде голос предстоятеля.

— Проукраїнські релігієзнавці схвально відгукуються щодо статуту помісної Української православної церкви, відзначають його демократичність, зокрема і те, що він відкриває можливість усім єпископам брати участь в управлінні церквою. А як ви вважаєте?

— Цілком погоджуюся з такими оцінками. Статут дає нове дихання церкві. Треба розуміти, що попередній був копією статуту Російської православної церкви, тільки з деякими виправленнями. Відповідно до нього, в нас, як і в російській церкві, синод складався з тих самих людей…

— …Для них навіть термін придумали — «митрополитбюро»…

— …Котрі переважно ухвалювали ті рішення, на яких наполягав Патріарх. До того ж — одностайно. Добре, що до нашого Патріарха була абсолютна довіра і ці рішення були на благо церкви. Але якби на цьому місці сиділа інша людина, то якими б вони були і куди б нас привели?

Зараз, згідно з новим статутом, дуже багато міняється. Зокрема, обмежуються повноваження Помісного собору: його скликатимуть тільки з дуже важливих питань, котрі стосуються життя всієї церкви. Це передусім для обрання нового предстоятеля та внесення змін до статуту. Замість постійного буде так званий річний синод. Тобто на рік заступатиме частина єпископів, причому половина з них мінятиметься щопівроку. Всі рішення ухвалюватимуть голосуванням. Розширяються повноваження архієрейського собору. Його тепер скликатимуть частіше, до його повноважень перенесено низку питань, які раніше вирішував синод. Зокрема, обрання єпископів на кафедри. Має бути кілька претендентів. Обов’язково враховуватимуть думку єпархій. Тобто Київ пропонуватиме свою кандидатуру лише тоді, якщо не буде її від єпархії. Усе відбуватиметься демократично, із широким обговоренням.

Усі архієреї, з якими спілкуюся, сповнені оптимізму, впевнені, що ці за-пропоновані зміни підуть на користь церкві. Нам дуже потрібні реформи. Адже ми досі живемо за правилами, які сформувалися в російському православ’ї. Тобто багато моментів і в богослужіннях, і в церковному устрої, і в традиціях відрізняються не тільки від давніх українських, а й від тих, які є в інших православних церквах. Тепер їхній досвід активно вивчатимуть, щоб ми ставали ближчими до інших православних церков.

— А як відбуватиметься визнання нашої церкви? Читала, що після отримання Томосу наш предстоятель має написати листа предстоятелю кожної помісної православної церкви і попросити його «визнати брата свого».

— Не те, що попросити визнати… Ці листи будуть швидше інформаційними. За давньою традицією, коли церква обирає свого предстоятеля, то він офіційним листом інформує про це інші церкви. Повідомляє, що у нас відбувся Собор і ми обрали главою церкви такого-то. На них зазвичай надходить відповідь такого змісту: дякуємо за повідомлення, приймаємо і вступаємо з вами у молитовне єднання.

Після того як Блаженнійший митрополит Епіфаній у Стамбулі отримав Томос і відслужив із Вселенським Патріархом першу спільну літургію, уже й інші церкви зможуть поминати як свого співбрата главу Української православної церкви. Вони зобов’язані будуть це робити, бо в іншому разі порушуватимуть єдність церкви. І це вже питання Константинопольського Патріарха, його дипломатів врегулювати цю ситуацію.

Звичайно, ми не очікуємо, що нас одразу визнає російська церква чи деякі інші, які йдуть у її фарватері. Але більшість, десь до десяти, уже найближчим часом визнає і Томос, і новообраного главу помісної Православної церкви України.

 Дай Боже, щоб так і було. А всім нам мудрості, терпіння і великої праці на її розбудову.

Розмовляла Галина САДОВСЬКА.

Фото Василя БУРМИ.

Поділитися у соцмережах:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *